Вперше про НУШ я почула десь рік тому. Мої перші емоції: Невже? Нарешті! Чи зможу я?
Емоція перша: Мені пощастило з першою вчителькою. Вона була натхненна. В кінці першого шкільного дня я вже знала, ким я хочу бути. З того часу це бажання не змінювалось. На кінець третього класу я чітко знала, якою я хочу бути. Це був мій перший педагогічний університет. Дякую, Наталіє Дмитрівно. Впродовж подальшого навчання у звичайній сільській школі підсвідомо складалась певна інструкція: яким має бути вчитель, а яким – ні. Це відштовхувалось від моїх дитячих емоцій, відчуттів. І вже в років 15 я мріяла про свою приватну школу, де всі будуть просто щасливі. З різних причин це виявилось недосяжним, і я намагалась зробити всіх щасливими у межах своєї класної кімнати, не сподіваючись на якісь глобальні зміни.
Емоція друга: Це все ж таки відбулось. Знайшлися люди, які не тільки зрозуміли, що потрібні зміни, а ще й почали для цього щось робити. Та ще й ці люди при владі. А до неї в мене багато питань, та готова їм пробачити багато чого за цю спробу.
Емоція третя: Єдине, про що я жалкувала в той момент, що мені зараз не двадцять. Чи зможу я перевчатись? Зможу! Багато з того, що пропонується зараз до вивчення, мені знайоме. Лепбук? Його ще моя перша вчителька робила. Це була просто цікава папка. І я робила. Як і багато інших речей. Щось десь вичитала, десь побачила, а багато дечого – на рівні інтуїції. І я знаю, що успіх реформи залежить від мене. Ще окремо напишу про те, що заважає вчителю відповідально і натхненно працювати. Але зараз не про це. Хочу просто, щоб кожен вчитель зрозумів, що насправді, він – найважливіший в навчальному процесі, а тому і відповідальний за все. Ми закриваємо двері класу і творимо реформу, і що важливіше: особистість і суспільство, які мають бути співщасливими.
Що відчуваю зараз? Впевненість, відповідальність, натхненність.