Ось уже одинадцять років, як її зі мною немає… Пам’ятаю той давній листопадовий день, коли обвалився цілісінький всесвіт, згасли ті очі, що і зараз бачу перед собою. Вони особливі, ті великі сірі очі. В них ніби весь світ відображався, вся мудрість, доброта, правдивість мого тодішнього життя. З її відходом і в мене все змінилося, все враз стало даватися важче, все поскладнішало, ніби не стало ангела, що повсякчас молився за мене…
Дуже радію, коли разом з дідусем приходять мені у снах, вранці почуваюсь щасливою… Та з часом це буває все рідше. Залишаються лише спогади. Тільки зараз розумію неоціненність того, що чула від них. Це ціла збірка порад, приказок, прислів’їв, бувальщин та настанов. Вони були повсюдно, тільки встигай вбирати…
Якось біжу стежиною нашого городу, а бабуся сіє цибулю.
– Не рано ще, бабко, ніхто ж не сіє ще?
– Що ране, то непогане, – відповідає.
-А чого так густо сиплете?
–Де густо, там не пусто, – каже.
А які калачі і паски пекла! Ніде кращих не бачила, смачніших не їла. А все тому, що заряд всій роботі знала, не лінувалася ніколи. Покриє голову простою білою хусточкою, вмиється біленько, молитву скаже. І все в її руках до ладу, бо всяку роботу “треба путьово робити“. Коли казала бабусі, що посуд не люблю мити, то вона відповідала: “Як це не любиш? В мене немає такої роботи, що не люблю. Раз її треба зробити, значить треба”, або жаліюсь, що роботи багато, не встигаю і чую у відповідь “Як це багато, та ж як ти її зробила, то її вже немає. І в неділю не роби, бо буде стільки тої роботи, що одну зробиш, а дві перед очима стояти будуть” Ніколи не бачила бабусю, щоб вона просто сиділа: то щось зашиває, то плете, то сушню нарізає, то витинанку на поличку чіпляє…
Приходжу якось до бабуні з синочком малим, а він капризує, я серджуся. А бабка і каже: “Ти не кричи, не сердься. Дитину заговоряти треба” Взяла його на руки, тихенько щось проказала, відвернула від того, що йому не можна дати, і втихло дитя. Ось яка вона, народна педагогіка. Ні разу не пам’ятаю, щоб вона накричала на нас, коли гралися кругом хати, бігали, все розносили. Все лише питала, чи не голодні, а як я погано їла, то приказувала: “Їж, бо не виростеш“. А як гарно було бігати босоніж у садку під час грози! Коли гриміло, бабка казала: “Чуєте, Бозька калачі везе?!”
Перша сказана молитва, перші вишиті хрестики, перші сплетені петлі, вперше зварений борщ, – все то було бабусиними уроками. Та найважливіші були уроки життя, що давала своїм прикладом. Терпляча, роботяща, добра… Від неї випромінювалося світло, як і від її хати, що трималася на жіночій мудрості… Все казала “Роби добре. Недобре саме зробиться.”
Її ім’я Катерина мені найкраще у світі, бо ж маю і донечку-зіроньку Катрусю…
Як жаль, що багато вона мені ще не сказала, хоча ні, мабуть це я їй не сказала, що дуже люблю, що вона мені дорога… Не корю себе за це, бо не розуміла тоді ще цього. “Молоде – золоте” – не раз казала бабуся, дивлячись на нас, онуків. Мабуть розуміла, що так іде життя і не чекала подяки, просто несла свою жіночу ношу, молилася за нас. Бабусю, я дуже сумую, особливо сьогодні. Як дочекаю, все, що дали Ви мені, віддам онукам… Світла пам’ять.